Погляд чомусь завжди зупиняється на потворному. То не перверзія, не схильність до фріків - але чіпляється, впадає у око саме щось чуже, неправильне, огидне.
Красива дівчина повз - то емоція-відчуття-жага лише на мить. Милиці під руками у юної нареченої, відверто потворне лице під кучерями леді Годіви, огидна пляма на вершково-чистому - то каменем вдаряється у всі канали сприйняття.
Шовк видається тоншим на грубій ряднині, а краса єдиної лінії - ще ніжнішою на фоні дійсно потворного?
То з японського бачення світу, так.
Або ж неправильність такого сусідства б'є у одвічні тамтами протиборства еросу-життя і танатосу? І наша непереборна тяга до смерті (Фройд таки вмер, і, наче, домігся врешті свого, нє?) реалізується завдяки сотням таких от щеплень?
А інакше - як пояснити всі ті чорно-білі фотографічні зображення напіврозкладених бомжів, якими зараз пістрявіють модні виставки - і на яких майстерність художника помітна як ніде?
Пускаємо такими от мікродозами смерть у наше повсякдення - на точно зазначений час, у відведений, виокреслений куток - і тоді можна сказати собі: "Ось вона, маленька й ручна, я не боюся!"
А останнім часом серед усього того лахміття лишається у серці й гріє саме
нормальність - нічим не засмічена, відверта, як пісня життю. Господи, невже
вона поволі стає фріком?